Чтение онлайн

З передника зроблю двері…

–  А не можеш, то що ж ти за князь, - наставила вона на нього плече, так ніби прагнула відгородитися від Ярослава.

–  Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.

–  Ото мені клопоти - князем бутиі - Вона засміялася.

Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й недобрй, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів:

–  Тільки доторкнути до твоєї щоки.

На них дивилися всі, хто був у хижі. Коснятин перестав співати, але князь того не зауважив. Нічого тепер не чув, опріч ревіння власної крові в ушах. Пеньок байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж підвівся і розтулив рота від непогамовної цікавості, навіть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложі і, може, вперше в житті пошкодував, що відібрали в нього боги пісенний дар його великих предків, бо ж ліпшої нагоди для складання величальної пісні красі й силі годі й шукати!

Та однаково князь ще стримував себе, він не кинувся на Забаву, не зім'яв її в кам'яно-міцних своїх обіймах, він навіть не наважився поцілувати дівчину, а лиш тернув усами по ніжній щоці, весь струснувшись від того доторку, і відступив у потемки, витираючи закривавлені руки об золоте шиття свого корзна.

Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати його на дерев'яних мисках перед посадником і варягами, що зблискували очима чи то на їжу, чи то на дівчину. А Ярослав не виходив з темнощів, стояв там дивно збайдужілий, не хотілося йому ні до вогню, ні до їдва та питва, ні навіть до дівчини, щемка спустошеність настала в його серці, відворотне відчуття непотрібності, нижчості навалилося на нього, знайоме ще з тих давніх літ дитинства, коли лежав самотнім калічкою в задушливих княжих покоях.

Було тоді так. Прокидався іноді вранці, а прокидатися не хотілося і не через невиспаність, а просто - не бажалося жити далі. Бо й навіщо? Від народження був князем. Але ж чи був? І чи взагалі можна бути князем від народження і чому? Опріч того, що ж ти за князь, коли без ніг?

Приходив Будий, відразу вловлював пригніченість у свого молодого вихованця, термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:

–  Агей, князю, ворушись веселіше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже наші ноги он які міцні! Ще трохи терпцю - і вже!

А малий лежав і думав: ну й що? Коли й стане він на ноги їздитиме верхи на коні? А стане від цього щасливішим? Доведе комусь,- що він від народження справді князь і. справді має прало карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках людські долі й людські душі? Хіба може народитися людина з такими правами? Хто їй може таке дати? 1 чому? І навіщо? Бо ж люди всі однакові, тільки є веселі, щасливі, здорові, а е нещасні, немічні, як от він. Який же з нього князь і який володар?

–  Іди геть!
– кричав він на Будия, відвертаючись до стіни, зариваючись у м'які білячі ковдри.
– Забирайся, а то звелю зітнути твою дурну голову!

Такі напади повторювалися й пізніше, були тяжчі й легші, але завжди однаково болючі, незбагненні. Таке було й цього разу.

–  Іди, князю, спробуймо смаженини, - зледащілим від теп-. ла й меду голосом покликав Коснятин.
– Ця дівка вміє смажити оленину, як ніхто. Бо в неї ж батько Пеньок, а цей чоловік знається на дичині. Просимо, князю.

Ярослав хотів сказати посадникові щось різке й грубе, але стримався, прикусив губу, мовчки пішов до дверей, і здалося йому навіть, що ступає нетвердо, що в ноги повернулася давня хворість, він захитався і мусив обіпертися об одвірок, щоб не впасти. Насилу вийшов з хижі.

Ні'хто не насмілився його стримувати. Тільки Забава, коли вже Ярослав причинив за собою двері, вхопила шкіряний кнш жий плащ, який сушився з другого боку вогнища, і, як була - боса, в самій сорочці, метнулася надвір.

–  Князю, накривку забув!
– гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за водяної стіни, так ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. Ні мови від нього, ні поруху більше.

–  Дурний єси, князю!
– засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій хижі.

РІК 1014. Літо. Болгарське царство

Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути.

Літопис Нестора

Навіть царства мають свої долі - щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божндар, і в монастирі Святі архангели сидів над здобленням дорогих пергаменних книг, дійшовши цього вміння всього лиш за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо тільки від бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння.

Він ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпівшись у тяганині по чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки віддав тоді в Радогості хлопця зажерливому бабонюху Какорі, і Сивоок опинився серед най-упослідженіших купцевих робів. Мав тягати на собі вози в гиблих місцях, де грузли коні; до чужих городів, де мито бралося з воза, хитрий Какора велів заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повільно й одноманітно, кілька разів Сивоок пробував утікати, але Какора ловив його досить легко, бо скрізь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, і не встигав Сивоок проспати бодай одну ніч на волі, як знов, скручений і збитий на синець, опинявся в ненависному обозі. Між Какорою і Сивооком тривало щось мовби змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторічному змаганню зайшли великі зміни й у Сивооковім характері. Відлюдькува-тість замінилася балакучістю, стриманість - буйнощами, похмурість - веселістю. Так ніби переймав Сивоок усе ліпше, що було в його найзапеклішого ворога - Какори, і вже міг тепер не тільки перекривляти купця, не тільки, дратуючи свого хазяїна, перепити його іноді, не тільки поблазнювати в побрехеньках, а й справді розвеселити найпохмурішу душу, підбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бідою.

Какора мріяв про те, щоб обдурити всіх купців, які тільки е. Мало йому було виправ у чехи і до угрів, мало було плавання по Дніпру, Дунаю, понад берегом грецького моря повз Варну, Мессемврію аж до Царграда. Він ще вирішив сушею добратися до далекого Солуня - найпершого суперника в торгівлі з Константинополем - і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку великим нонадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.