Чтение онлайн

Нині бачила я Зониного свояка перший раз, хоч він, як чую, переходить дуже часто попри наш дім. Він високий, стрункий і, як мені видиться, смаглявий. Його рухи повільні, Лена каже: «симпатичні».

(По вечірку).

Була справді в темно-понсовій сукні. Нещасні рудаві довгі коси, котрих ніяк не можна по-модному на голові укласти, спадали свобідно на плечі. Не знаю, чи моє «крейдяне» лице, що того ж вечора, як тітка казала, відбивалося мов «безкрове» від темного тла оксамитного Меdісіs-ковніра — довело Лену до розпуки і злого гумору, чи, може, моя довга сукня, що без шелесту воліклася за мною? Вона усміхалася з нервовою злобою, коли наші погляди стрічалися.

— Ти навіть і сукні не вмієш в руці держати так, як треба, — казала вона. — Волочиться за тобою, мов яка гадина, і денервує.

— Нехай волочиться! Мені невигідно держати її раз у раз в руці.

— Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйнується!

— Руйнується так само, як і твоя.

— З моєї не будуть вже більше нічого робити, а з твоєї має ще бути ковдра. Врешті, можеш її нівечити, з неї має бути ковдра для тебе, а не для мене!

— Мені не треба з неї нічого, — відповіла я. — Мені бабуня оставила дві широчезні шовкові сукні з виразним наказом, щоби я собі з них дала колись зробити ковдри.

— Гадаєш? — кликнула вона насмішливо, підносячи високо брови вгору. — З тих шовкових суконь дасть мама мені поробити ковдри! Мама каже, що тобі лишилися по бабуні срібні ложечки, і що я мушу також мати якусь пам'ятку по бабуні, як ти, бо я так само її внучка!

Я усміхнулася.

Скільки разів приходилося мені чути, що та «проста баба з міщанськими манерами» не була «жодною бабунею» і що її лише соромилися! А нараз така зміна в поглядах!

— Ти справді накривалась би ковдрами з суконь бабуниних? — спитала я іронічно. — А що важніше, ти забирала би їх від мене? І ти і тітка, ба навіть і наша стара кухарка знає, що бабуня оставила їх мені!

— Справді, тобі? — накинулася вона на мене. — А похорон за що справилося бабуні! Ти гадаєш: даром? Спитай лише в мами: вона тобі зробить докладний рахунок. Врешті, я би тобі радила навіть о тих сукнях мамі й не згадувати. По-перше, що це й так на нічо не здалось би, бо їх уже нема дома — бачиш, серце, ще від часу, як ти ночувала через тиждень у панни Марії, коли вона пробувала сама дома — а по-друге, ти знаєш, що мама не зносить опозиції, а вже найменше від тебе!

В мені кипіло.

Вже й як я знала грубості й самолюбство тітки та її дітей, однак цього не надіялася ніколи. Не надіялася, що вона порахує видатки за похорон своєї тещі, моєї дорогої бабуні, котра була без різниці для всіх добра й щира, котра подарувала тітці ще за життя стільки речей, знаючи її захланність, щоби вже тим успособити її добре для мене! Та ба! Бабуня помилилась і цим разом щодо неї. Вона відтягала видатки, котрі поносив сам один вуйко, з мого мізерного майна, котрим я дорожила лише тому, що воно походило від осіб, таких мені дорогих.

Я була обурена до крайності, однак відвернулася від неї з погордою й не сказала нічого. «О бабусенько! — подумала лише гірко. — Коли б ти знала, що тут діється, ти в гробі обернулася би!»

Бабуня лишила дітям окремо «пам'ятки». Хлопцям різні речі по дідові, котрий був капітаном, а Лені й Каті по перстеню. Вони висміяли все це, зрозумівши раз, що їх мати погорджує тими речами, котрі, щоправда, не були самі собою надто вартісні, але цінні тим, що їх дарувало щире серце доброї старушки.

Чому ж їм тепер захотілося «пам'ятки»? І то якраз суконь погорджуваної «простої баби з міщанськими манерами»? Та я це зрозуміла. Тітка не була дурно німкенею; а німкені не без причини вважаються славними ґаздинями, такими, що числяться в потребі і «з атомами»! Сукні, полишені мені бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дістав би лише за грубі гроші. Ковдри з такого атласу — це чистий «капітал». Так і чому не придбати його своїй доньці? Яким же правом і яким способом? Це вже річ маловажна. Як практична жінка і як німкеня любувалася вона лише у фактах.

— Ти нині, очевидно, в дуже святочнім настрої, — почала Лена знов по короткій хвилині, під час котрої я перемагала в собі гнів і обурення, а перейшовши попри неї, не глянула навіть в ту сторону, де стояла. — Ти ступаєш так гордо, мовби ти справді була яка Медічі або Стюарт. Ха-ха-ха! Але вони мали, певно, більше крові в лиці й не мали рудого волосся. Воно тобі все не поможе! — просичала врешті явно. — Один кадриль дасться тобі взнаки, а може, не будеш його й зовсім гуляти [15] . Ми ж прецінь знаємо, що за тобою молоді хлопці не дуже рвуться. А ти так зараз впадаєш в очі, коли не гуляєш. Ти така велика — і ми мусимо за тебе встилатися!

Мені ударила кров в лице.

— На чиє бажання йду я? — спитала я.

— Розуміється, що на бажання тітки й вуйка! Вони мають з тобою добрі заміри: та лише ти, бач, якась така нещасна!

Я усміхнулася гірким сміхом.

Угадала!.

Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволі відразу Зониного свояка, чи як його там звуть, Орядина. Він стояв при дверях салону з кількома панами й розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собі. Опісля ми гляділи посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як мені здається, мій його. Ми мовби боялися себе. Він гуляв дуже мало й майже лише з Зонею та Леною. Вони обі були нерозлучимі. Його лице смагляве, пригадує тип полудневий. Раз здавалося мені, що мушу доконче обернутися; обернувшись, стрітилася з його поглядом. Перелякана тим, відвернула я очі в противну сторону зали, зворушена чудним чуттям.

Помимо музики й танців, помимо бесіди з різними знайомими, давила мене якась нудьга, якийсь сум. В глибині серця немов боліло мене, що він не зблизився до мене ані одним кроком.

— Які ви нині гарні! — сказала мені раз тихесенько панна Марія. — Наче та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такі втомлені й сумні? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала би, що тужите за кимсь.

Вона всміхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.