Чтение онлайн

– У нас всього шість собак, – сказав Генрі.

– Генрі, – продовжував Білл. – Я не стверджую, що всі вони були собаками, але сім із них отримало по рибині.

Генрі припинив жувати та поглянув поверх багаття, щоб порахувати собак.

– Зараз їх шестеро, – промовив він.

– Я бачив як один втікав геть, – заявив Білл зі спокійною впевненістю. – Їх було сім.

Генрі співчутливо глянув на свого товариша та промовив:

– Я буду вкрай щасливий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Білл.

– Я хочу сказати, що вантаж, який ми веземо, діє тобі на нерви і тобі мариться всіляка маячня.

– Я про це думав, – понуро відповів Білл. – Та ось тільки, коли він втікав, я помітив його сліди на снігу. Я перерахував собак і знову налічив шестеро. Сліди залишились там, на снігу. Хочеш поглянути на них? Я покажу тобі.

Генрі нічого не відповів, а тільки продовжував мовчки жувати, доки не доїв свою вечерю, запивши її кавою. Він витер рота тильною стороною долоні та промовив:

– Ти хочеш сказати, що то був… – Його мову перебило протяжне, відчайдушно-тужливе завивання, яке пролунало з темряви. Він зупинився, щоб прислухатися, а потім, махнувши рукою в той бік, звідки почулося виття, закінчив, – один з них?

Білл кивнув.

– Схоже на те. Іншого пояснення цьому немає. Ти ж сам помітив, який шум здійняли собаки.

Один за одним лунало виття, за ним чулися завивання у відповідь, перетворюючи тишу на божевілля. Виття лунало звідусіль і собаки виказували свій страх, тулячись один до одного. Вони підібралися до вогнища настільки близько, що жар від полум’я обпалював їм шерсть. Білл підкинув у багаття хмизу та закурив люльку.

– Мені здається, ти трохи духом занепав, – промовив Генрі.

– Генрі… – Білл задумливо потягнув люльку, а потім продовжив. – Генрі, я думаю, йому пощастило більше, аніж нам з тобою.

Він дав зрозуміти, що говорить про третього чоловіка, показавши великим пальцем донизу на ящик, на якому вони сиділи.

– Ми з тобою, коли помремо, Генрі, будемо щасливчиками, якщо поверх наших останків покладуть достатньо каменів, аби собаки не розтягли нас по шматочкам.

– Твоя правда, немає у нас ані прислуги, ані грошей, як у нього, – погодився Генрі. – Ніхто не захотів би везти ховати нас так далеко, не отримавши за це гарної плати.

– Чого я ніяк не можу збагнути, Генрі, так це навіщо цьому молодому чоловіку, будучи лордом, чи ким би він не був у себе на батьківщині, котрий ніколи не мав піклуватися про кусок хліба чи ковдру, навіщо йому знадобилося тягтися у забуте богом місце на краю світу – ось що не вкладається у моїй голові.

– Він міг би дожити до сивої старості, якби лишився вдома, – погодився Генрі.

Білл хотів був щось сказати, але передумав. Натомість він вказав на стіну мороку, яка насувалася на них з усіх боків. В непроглядній темряві не можна було розгледіти силует, але було видно пару очей, які світилися у темряві, мов палаючі вуглини. Генрі кивнув головою на другу пару очей, потім на третю. Палаючі вогники з’являлися повсюди, оточуючи їх. Час від часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.

Хвилювання собак все зростало та, охоплені панікою, вони купчилися біля самісінького вогнища, тулилися, і підповзали до ніг людей. В спробі пролізти, один собака впав на палаючі вуглини, після чого почулося скавучання від болю та переляку, а в повітрі потягло смаленою шерстю. Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей і навіть примусила їх трішки відступити, але вони знову заспокоїлися, щойно собаки стихли.

– Генрі, набої нам би зараз стали у пригоді.

Білл докурив люльку та заходився допомагати товаришеві розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гілках, які він настелив на снігу перед вечерею. Генрі охнув та почав розшнуровувати мокасини.

– Скільки ти сказав набоїв у тебе лишилося? – спитав він.

– Три, – почулося у відповідь. – І хотілося б мені, щоб їх було триста. Тоді б я дав їм пороху понюхати, чорт би їх подрав!

Він сердито помахав кулаком у бік палаючих очей і заходився ставити мокасини перед вогнищем.

– І хотів би я щоб скінчилося нарешті це раптове похолодання, – продовжував він. – Уже два тижні як температура тримається на мінус п’ятидесяти. А ще, Генрі, я взагалі жалкую, що вирушив у цю подорож. Не подобається мені все це. Мені якось не по собі. І якщо вже я заговорив про бажання, то скажу, що мрію, щоб ця подорож скінчилася і щоб ми з тобою прямо зараз сиділи біля каміну в Форт-МакГеррі, та грали в кріббідж – ось чого б мені хотілося.

Генрі охнув та поповз на постіль. Коли він вже задрімав, його розбудив голос товариша.

– Ось скажи, Генрі, чому собаки підпустили чужака і дозволили йому з’їсти рибу? Це мене турбує.

– Ти занадто багато турбуєшся, Білле, – почулося у відповідь. – Ти раніше таким не був. Полиш ці балачки та лягай спати, а вранці ти знову будеш у чудовій формі. У тебе печія, вона тебе і турбує.

Важко дихаючи, вони спали пліч-о-пліч, накрившись однією ковдрою. Вогнище згасло, і палаючі очі, котрі металися туди-сюди, підібралися ближче до подорожніх. Налякані собаки скупкувалися і раз у раз погрозливо ричали, щойно помічали поряд пару палаючих очей. Коли злякавшись, вони заричали занадто голосно – Білл прокинувся. Він обережно виліз з-під ковдри, намагаючись не розбудити свого товариша, і підкинув у вогнище хмизу. Вогонь знову почав розгоратися та змусив віддалитися очі, які їх оточили. Він мимохідь поглянув на собак, що збились докупи. Потерши очі, він придивився пильніше. Потім поповз назад на ковдри.

– Генрі, – промовив він. – Ей, Генрі.

Прокидаючись, Генрі невдоволено простогнав:

– Ну що знов трапилось?

– Нічого, – почулося у відповідь, – ось тільки їх знову семеро. Я тільки-но рахував.

У відповідь Генрі забурчав і незабаром почулося його хропіння, яке свідчило про те, що він знову поринув у сон.

Вранці Генрі прокинувся першим та збудив свого товариша. До світанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шість і Генрі мотався туди-сюди, готуючи сніданок, поки Білл збирав ковдри і готував сані та упряж у дорогу.

– Скажи-но, Генрі, – раптом спитав він, – скільки ти казав у нас було собак?

– Шість.

– А ось і невірно, – сповістив Білл з тріумфом.

– Знову сім? – поцікавився Генрі.

– Ні, п’ять. Одна зникла.

– Дідько! – розлючено вигукнув Генрі, полишаючи готування, щоб піти порахувати собак.

– Твоя правда, Білле, – сказав він. – Фетті зник.

– Він завжди бігав швидше за блискавку. Його вже й слід запав.

– У нього не було жодного шансу втекти. – дійшов висновку Генрі, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що він ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би їх забрав!